На мене чекають тут, власне, півжиття.
За справами цього не помічаєш. Лиш зрідка – підіймеш очі вгору й бачиш, що каштан уже випустив листочки, і ясен теж. А зранку на вікно прилетів голуб.
Я знаю, що вдома, в селі, на мене чекає весна… і Він.
Стоять серед поля й усміхаються мені крізь сережки беріз, уквітчані абрикосовим і вишневим цвітом… Весна. Щоб там не було, які б осінні вітри не термосили душу.
Він завжди поруч. А з Ним весна. Стоять непорушно, довго, вічно. Щасливі, добрі, світлі, єдині. Чекають.
Життя іде. А попереду бачу їх. Вони ждуть мене. Куди б я не поїхала, куди б не пішла – вони вже там, попереду. Тому немає старості, немає осені. Є Він. Є весна.
Дивляться на мене з чистих небес такі ж чисті та привітні – Він і весна.
Ще ніколи так не раділа квітам. Відчувала себе о цій порі зайвою. Все цвіте, тішиться… а я в постійних пошуках і суєті. Холодна, застигла. Самотня. Непотрібна.
А тепер весна сама мене знайшла. І я радію за нас. Білий цвіт пробивається до моєї душі крізь пелену туману. І птахи співають та щебечуть не там – десь, а тут, у мені. Ранкове сяйво проймає мене всю, до глибини єства. Берези й осики тягнуться до мене довгими сережками. Весна та й годі.
Та я не розчиняюся в цьому барвисто-весняному дивоцвітті, а й досі йду людськими стежками. Але йду до Нього. У Його воскресіння.
А коли буває холодно й сіро, бо й навесні часом сіро мжичить дощ, надія на Воскресіння допомагає бачити Його. І весну.
Олеся Білоус,
м. Київ, Україна
Народилася 1983р. в Киргизії в родині геологів. Після здобуття Україною незалежності разом із батьками повернулася на Батьківщину. Дитинство минуло на Житомирщині(смт. Червоногранітне). Закінчила Житомирський державний університет ім. Івана Франка (2006), Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова (магістратура,2007). Навчаюся в аспірантурі Науково-дослідного інституту українознавства на філософському відділенні. Вірші пишу з дитинства. Поетичні твори, журналістські матеріали та публіцистика друкувалися в альманахах "Зоряні роси", "Вітрила", газетах "Вільне слово", "Прапор", "Християнство", "Євангельська нива". Заміжня. Член церкви «Дім Євангелія» (ВО ЄХБ, Київ)
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Реальность - Андрей Скворцов Я специально не уточняю в самом начале кто именно "он", жил. Лес жил своей внутренней жизнью под кистью и в воображении мастера. И мастер жил каждой травинкой, и тёплым лучом своего мира. Их жизнь была в единстве и гармонии. Это просто была ЖИЗНЬ. Ни та, ни эта, просто жизнь в некой иной для нас реальности. Эта жизнь была за тонкой гранью воображения художника, и, пока он находился внутри, она была реальна и осязаема. Даже мы, читая описание леса, если имеем достаточно воображения и эмоциональности можем проникнуть на мгновение за эту грань.
История в своём завершении забывает об этой жизни. Её будто и не было. Она испарилась под взглядом оценщика картин и превратилась в работу. Мастер не мог возвратиться не к работе, - он не мог вернуть прежнее присутствие жизни. Смерть произвёл СУД. Мастер превратился в оценщика подобно тому, как жизнь и гармония с Богом были нарушены в Эдеме посредством суда. Адам и Ева действительно умерли в тот самый день, когда "открылись глаза их". Непослушание не было причиной грехопадения. Суд стал причиной непослушания.
И ещё одна грань того же. В этой истории описывается надмение. Надмение не как характеристика, а как глагол. Как выход из единства и гармонии, и постановка себя над и вне оцениваемого объекта. Надмение и суд есть сущность грехопадения!
